Кінець світу в Бреслау - Страница 8

— Вам, Майнерере, я хочу доручити зовсім іншу справу. Я маю підозру, що мій небіж злигався з поганою компанією. Ви маєте стежити за ним протягом двох тижнів, кожного дня. Ервін Мокк, Ніколаї-штрасе, 20, дев'ятнадцять років, гімназист гімназії св. Матвія. — Вдаючи, що не помічає розчарування на обличчі Майнерера, Мокк виліз із машини. — Я піду пішки, мені треба ще дещо залагодити.

Мокк сягнистим кроком рушив у бік шинку Ґренґеля.

— Пане раднику, пане раднику, зачекайте, будь ласка. — почув він за спиною голос Майнерера. Мокк озирнувся і з байдужим виразом обличчя чекав на підлеглого.

— Цей ваш помічник, Смолож, він аж занадто маломовний, — Майнерер тріумфував. — Він не сказав, що на стіні висів календар «Універсаль», такий відривний. Ви знаєте, який аркушик відірвали останнім?

— За 12 вересня? — Мокк з повагою поглянув на Майнерера. Той ствердно кивнув. — Той, який убивця пришпилив до жилета небіжчика? У вас цей календар із собою?

— Так, ось він, — прояснів Майнерер і простягнув Моккові ще одного коричневого конверта.

— Гарна робота. — Мокк сховав його в кишеню пальта. — Я займуся цим. Перевірю, чи листок, знайдений у жилеті, вирвано саме із цього календаря.

Опісля весело поглянув на мовчазного підлеглого, а потім несподівано поплескав його по щоці.

— Йди й стеж за Ервіном, Майнерере. Мій небіж для мене важливіший, аніж усі замуровані й незамуровані трупи в цьому місті.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

перша година пополудні

Симпатичний бульдог щохвилини полишав своє місце за стійкою, аби докинути в піч вугілля. При цьому він лагідно всміхався й згідливо кивав головою, погоджуючись з усім, що говорив Мокк. Він повністю поділяв антиамериканські й антирадянські погляди свого співрозмовника. Сам він при цьому не вимовив жодного слова.

Мокк вихилив третій за нині кухоль пива й вирішив перейти на міцніші напої. Він не мав звички пити на самоті, тож замовив дві чарки ялівцівки й одну посунув у бік бармена, оскільки в барі не було жодного відвідувача. Бармен схопив чарку брудними пальцями й спорожнив її одним духом.

До шинку увійшов невисокий вуличний торговець із коробкою всілякого дріб’язку.

— Дорогі панове, золінгенські ножі ріжуть все, навіть гвіздки й гаки, — розпочав він свою тираду.

— Тут шинок. Або замовляй щось, або геть звідси, — буркнув бульдог, доводячи, що може говорити.

Торговець сягнув до кишені й, не знайшовши там жодного пфеніга, повернув до виходу.

— Гей-но! — пожвавішав Мокк. — Я цього пана запрошую. Будь ласка, ще по ялівцівці.

Торговець скинув пальто, поставив коробку на підлозі й підсів до Мокка. Бармен виконав свій обов’язок. За мить по чарках залишилися хіба що мокрі сліди на псевдомармуровій стільниці.

— Це й справді чудові ножі, — торговець повернувся до перерваної теми. — Ними можна швидко й добре порізати цибулю, хліб і ковбасу, а також, — тут чоловік змовницьки підморгнув Моккові, — пошаткувати тещу на дрібні кавалки!

Ніхто не засміявся, навіть сам жартівник. Мокк заплатив ще за дві чарки й нахилився до свого сусіда.

— Нічого я у вас не куплю. Ви мені розкажіть, як ваша торгівля, як до вас ставляться люди й таке інше. Я письменник, і мене цікавлять різні історії. — Мокк говорив правду, бо й справді занотовував характеристики осіб, з якими часто зустрічався. Не один мешканець Бреслау дорого заплатив би за інформацію з Моккового «життєпису славетних людей».

— Я розповім вам історію, як ці ножі крають залізо, — торговець не на жарт захопився.

— Але ж ніхто не різатиме ними заліза, — гаркнув люто бармен. — Навіщо комусь такі ножі?! Приходять, зарази, впихають усілякий непотріб. Твоє щастя, що цей пан тебе запросив, бо в мене ти давно б дістав копняка під зад.

Торговець спохмурнів. Мокк підвівся, одягнувся й підійшов до бармена.

— А я кажу, що такі ножі вам можуть знадобитися, — сказав він.

Продавець ножів аж почервонів від задоволення.

— Це ще навіщо? — запитав спантеличений бармен.

— Ними можна зробити харакірі, — і бачачи, що бармен не зрозумів, докинув, — або вичистити бруд з-під нігтів.

Привітний бульдог перестав бути привітним.

Ще менш привітною була погода. Сильний вітер шарпав будки екіпажів, що стояли на Вахт-пляц, і шмагав по них дощем зі снігом. Притримуючи капелюха, Мокк ускочив до екіпажа й звелів їхати на Редіґер-пляц, 2. Візник послинив олівця й повільно записав адресу в брудному зошиті. Тоді натяг на голову старомодного циліндра і вйокнув на коня. Мокк відчував, що настав той момент, коли алкоголь стає найбільш підступним, людина аж не тямиться від ейфорії, водночас почуваючись тверезою, думає чітко, не белькоче і не хитається. Налий-но собі ще, підказує демон. Мокк помітив у кутку екіпажа троянду на короткому стеблі. Нахилився по неї і наче скам’янів: то була чайна, ледь прив’яла троянда. Тоді роззирнувся навколо в пошуках аркушика з написом «Ніколи більше, Ебергард». Не знайшовши нічого, Мокк по-дружньому поплескав візника по плечу.

— Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.

Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.

— Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? — белькотів він, удаючи п’янішого, аніж був насправді. — Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.