Кінець світу в Бреслау - Страница 9

— Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, — гречно відповів візник.

— Зупини-но цю буду, — Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи в’їзд на внутрішнє подвір’я вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. — Звідки й куди ти віз цих жінок? — Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.

— У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемо — з Редіґер-пляц.

— Точну адресу маєш?

— Так. Мені треба звітувати перед шефом, — візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. — Атож, Айхен-алеє, район Борк.

— Як виглядали ці жінки? — Мокк швидко записував адресу до нотатника.

— Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

шоста година пополудні

Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою м’ятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив прив’ялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перев’язати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», — подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухів — коли вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.

— Більше ніколи, — промовив чітко. — Пробач.

— Ніколи більше — чого? — Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. — Ніколи більше — чого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?

— Так. Ніколи більше цього всього, — щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».

— Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? — у погляді Софі не було й сліду меланхолії.

— Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, — Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі м’яти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався м’ятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. — Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.

— Я від початку нашого шлюбу мрію про дитину, — Софі провела пальцем по носику молочника. Потім встала і, злегка зітхнувши, притулилася до пічки. Мокк підійшов до неї й упав навколішки. Притис голову до її живота й прошепотів: «Віддаватимешся мені щоночі й зачнеш. Побачиш, щоночі». Софі не відповіла на його обійми. Мокк відчув, як її живіт здригається. Підвівся й поглянув Софі в очі, які від сміху стали ще меншими, аніж завжди.

— Навіть якщо ти питимеш м'яту цистернами, ти не зможеш щоночі мною оволодівати, — Софі витирала сльози сміху з підбитого ока.

— А що, м’ята добре діє на чоловічу силу? — спитав.

— Та начебто, — Софі все ще сміялася.

Мокк повернувся до своєї сигари. Широке кільце диму спустилося на пухнастий килим.

— Звідки ти знаєш? — спитав раптово.

— Десь читала, — Софі перестала сміятися.

— Де?

— У якійсь книжці з твоєї бібліотеки.

— Може, то був Ґален? — Мокк, якому не судилося стати філологом-класиком, мав майже всі видання античних авторів.

— Не пригадую.

— Напевно, це була книга Ґалена.

— Можливо, — Софі сіла й крутила чашкою на блюдечку. У її очах зблиснув гнів. — Що ти собі дозволяєш? Не досить того, що ти знущаєшся з мене фізично, то ще й намагаєшся мучити психічно?

— Пробач, — голос Мокка став покірним. — Я просто хотів покласти край будь-яким непорозумінням. Де ти сьогодні була?

— Я не хочу жодних запитань, жодних підозр. — Софі вставила цигарку в кришталевий мундштук і дозволила Моккові подати їй вогонь. — Тому розповім тобі про свій день як чоловікові, що ступив на стежку виправлення і якому цікаво, як минув день у його коханої дружини, а не як розлюченому й ревнивому слідчому. Ти ж знаєш, що ми з Елізабет невдовзі виступаємо на передріздвяному концерті. Вона прийшла до мене вранці, невдовзі по тому, як ти надіслав мені троянди. Ми поїхали екіпажем на Айхен-алеє до барона фон Гаґеншталя. Це він організує цей концерт і жертвує на нього кошти. Нам треба було отримати від нього повноваження, необхідні для оренди Концертного залу на Ґартен-штрасе. Дорогою до нього ми заїхали до церкви Божого тіла, і я залишила там троянди. Я була на тебе дуже сердита й не хотіла твоїх квітів. Потім ми репетирували з Елізабет. Обідала я в неї. От і все. А зараз вибач. Я втомилася, а Марта приготувала мені ванну. За кілька хвилин я повернуся.