Кінець світу в Бреслау - Страница 7

десята година ранку

Елізабет Пфлюґер повільно роздягалася, старанно розкладаючи свій гардероб на кріслі. Відстібнула панчохи від підв’язок. Софі Мокк дивувалася, як вправно її вузькі білі долоні поволі скручували панчохи. Елізабет зняла пояс, а потім зсунула шовкові труси. Була зовсім гола. Тонкими пальцями лівої руки вона тримала маленьку срібну коробочку, а у другій долоні погойдувалася різьблена ложечка з довгою ручкою. Елізабет занурила її в порошку й піднесла до обличчя Софі.

— Це дуже добрий «кокс», — прошепотіла. Софі втягла носом, здригнулася й провела пальцями по оксамитових, ледь почервонілих від кокаїну ніздрях.

— Закрий обличчя вуалькою, — промовила Елізабет. — Сховаєш синець і збережеш incognito. Ти не повинна нікому показувати своє обличчя. Усе робитимеш цілком добровільно. Можеш нічого не робити, лише дивитися. Можеш будь-якої миті піти звідси геть. Такі принципи.

Елізабет взяла подругу за руку й відчинила двері, які з будуару вели до спальні в мавританському стилі. Софі стояла трохи безпорадна, тримаючи вільною рукою кошика із чайними трояндами. На ложі, під жовтим балдахіном сидів голий молодий чоловік і пив якийсь настій. У кімнаті пахло м’ятою. Елізабет підійшла до чоловіка й забрала в нього порожню чашку. Із дзбанка, що стояв поруч, налила собі повну чашку настою.

— Це м’ята, — сказала вона до Софі. — Напій Венери.

Венерин напій вочевидь почав діяти на чоловіка.

— Пам’ятай, — Елізабет вдавала, що не бачить цього, й дмухала в чашку. — Можеш будь-якої миті покинути це місце. З будуара можна вийти просто на сходи.

Софі нікуди не вийшла.

Ґельфрерт винаймав маленьку кімнатку в мансарді солідного будинку на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21. У цій кімнаті, окрім табуретки, миски для вмивання, дзеркала, вішака й залізного ліжка було повно пляшок від лікеру з альпійських трав Ґуттентага, які стояли під вікном рівними рядками. На підвіконні лежало кілька книжок і футляр з валторною.

— А він був нівроку гурманом, — зауважив Елерс, розкладаючи штатив.

Мокк віддав накази своїм людям, спустився вниз і подався в бік Кеніґс-пляц. Дощ перестав падати, вийшло сонце й осяяло яскраву вивіску шинку Ґренґеля. За мить Мокк поглинав там вимріяну булку з наперченим салом, запиваючи пивом його гострий смак. З полегшенням випив останні краплі пива й відчув легке сп’яніння. Кинувши кілька дрібняків симпатичному бульдогові, який за стійкою витирав кухлі, він зачинився в телефонній кабіні. За хвилину пригадав собі свій власний номер телефону. Адальберт підняв трубку після першого гудка.

— Добрий день, чи пані вдома? — Мокк довго вимовляв склади.

— На жаль, пане раднику, пані Софі вийшла годину тому, — Адальберт говорив дуже швидко, знаючи, що господареві треба доповідати, не очікуючи запитань. — Вона пішла по крамницях з панною Пфлюґер, невдовзі по тому, як їй доставили кошик троянд. Того кошика взяла із собою.

Мокк поклав трубку й покинув шинок. Його люди сиділи в «адлері» й заповнювали салон тютюновим димом. Мокк приєднався до них.

— Ґельфрерт колись мав наречену, дебелу блондинку десь років під тридцять. Вона приходила до нього із дворічним хлопчиком, — переказував Смолож результати опитування сторожа. — Незаміжня з дитиною. Сторож давно її не бачив. Ґельфрерт працював у якомусь оркестрі. Давав уроки фортепіано. Останнім часом виглядав кепсько. Пив. Ніхто його не відвідував. Сусіди скаржилися, що залишає після себе гівна в нужнику. Більше сторож нічого не розповів.

— Ми знайшли формуляр з Міської бібліотеки, — Елерс підсунув Моккові під ніс клапоть задрукованого паперу. — 10 вересня Ґельфрерт повернув книжку під назвою «Antiquitates Silesiсае». У бібліотеці йому видали квитанцію, що підтверджувала повернення цієї книжки.

— Тобто 10 вересня він був ще живий. Беручи до уваги висновок доктора Лазаріуса, нашого музику замурували в шевській майстерні у дворі кам’яниці «Під Грифами» десь між 10 і 30 вересня.

— Хтось заманив його туди або притяг непритомного, — Смолож відчинив вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря.

— Тоді заткнув йому рота кляпом і прив’язав до гаків на протилежній стіні комірки, так, щоб він не борсався й не розвалив свіжої кладки, — додав Мокк. — Мене одне цікавить: чи наш Синя Борода не боявся, що наступного дня до майстерні прийде новий наймач і побачить щойно замуровану стіну, або, що гірше, почує дивні звуки, які, незважаючи на кляп, видавала жертва?

Чоловіки мовчали. Мокк подумав про черговий кухоль пива, зручно вмостився на пасажирському сидінні й повернувся до поліцейських, що сиділи позаду. Зсунутий на потилицю капелюх надавав йому задерикуватого вигляду.

— Смоложе, з-під землі дістаньте цього п'яничку-сторожа з кам’яниці «Під Грифами» й допитайте його. Перевірте в наших паперах убитого й усіх його знайомих із записника. Ви, Елерсе, візьметеся за минуле Ґельфрерта. Де народився, якого віросповідання й таке інше. Потім допитаєте знайомих небіжчика, які мешкають у Бреслау. Рапорт післязавтра опівдні.

— А що робити мені? — запитав Майнерер. Мокк хвильку розмірковував. Майнерер був амбіційним і злопам’ятним. Колись за чаркою він звірився Елерсові, що не може зрозуміти, чому Мокк надає перевагу такому тупакові, як цей Смолож. Майнерер не усвідомлював, що критика добродушного Смоложа є провиною.

яку Мокк нескоро пробачить. Відтоді у своїй кар’єрі Майнерер наштовхувався на численні перешкоди.