Кінець світу в Бреслау - Страница 6

К оглавлению

6

— Візьміть-но кирку, — звернувся він до поліцейського, — і розваліть стіну так, аби звідти можна було витягти цього мерця. Смоложе, зав’яжи собі хусткою рота й носа та обшукай комірчину й кишені трупа, а ти, Елерсе, допоможи Смоложеві.

Мокк одягнув світле пальто, поправив капелюха й розглянувся довкола.

— Перепрошую, хто ви? — спрямував він сяючу усмішку в бік товстої пані, що тупцяла на місці.

— Ернст Роміґ, швець, — запобігливо відрекомендувався сухотник, хоч його ні про що не питали. Він підняв плечі, аби поправити свій шкіряний обладунок.

— Я — управителька будинку, — буркнула пані. З її масного, накрученого на папільотки, волосся, облазила дешева фарба. — Покваптеся, шановний пане, чи ви гадаєте, що я можу тут стояти бозна-скільки й перейматися тим, скільки доведеться доплатити прибиральниці за миття стіни, яку ви загидили?! Я — Матільде Кюн, представник власника, а хто ви такий?

— Ебергард Мокк, дамський боксер, — відбуркнув кримінальний радник і, рвучко відвернувшись, знову ввалився до комірчини. — Елерсе, наведи тут лад і позбирай все важливе. Смоложе, допитай їх.

Сказавши це, він підтюпцем побіг до вестибюлю, оминаючи Смоложа, що стояв з опитуваними під однією парасолею й намагався вберегтися зміїної отрути й туберкульозних паличок. У брамі Мокк привітався з доктором Лазаріусом з поліцейського моргу. За ним повільно йшло двійко людей з ношами.

Мокк зупинився перед будинком і байдуже споглядав досить жвавий о цій порі вуличний рух. Якісь двоє молодих людей так захоплено дивилися одне на одного, що не помітили його. Юнак ненавмисне штовхнув радника й одразу перепросив, увічливо піднявши капелюха. Дівчина глянула на Мокка й швидко відвернула посіріле від утоми обличчя. Розмарі, очевидно, не на користь пішло нічне колисання в екіпажі.

Мокк роззирнувся навкруги й швидким кроком рушив до квіткової крамниці Апельта. У підмальованих очах пухкої квітникарки він зауважив цікавість. Мокк замовив кошик з п’ятдесятьма чайними трояндами й доручив доправити його за адресою «Софі Мокк, Редіґер-пляц, 2». На кремового кольору картці, що її він наказав додати до букета, Мокк каліграфічно вивів: «Більше ніколи, Ебергард», заплатив і залишив квітникарку наодинці зі своїм зростаючим здивуванням.

Він замалим не перечепився об якогось продавця газет. Втиснувши хлопцеві кілька пфенігів, Мокк позбувся його і, тримаючи газету під пахвою, навскоси перетнув Ринкову площу. За хвилину він уже сидів в автомобілі, палив першу того дня цигарку й чекав на повернення Смоложа й Елерса. Аби час збігав швидше, читав «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». На одній зі сторінок з оголошеннями його увагу привернув незвичайний малюнок. Мандала, Коло Перемін, оточувала похмурого старого з піднесеним догори пальцем. «Духовний отець, князь Олексій фон Орлофф доводить, що кінець світу близький. Зараз надходить черговий оберт кола історії — повторюються злочини й катаклізми, що сталися кількасот років тому. Запрошуємо на лекцію мудреця із „Сепульхрум Мунді“. Неділя 27 листопада, Ґрюн-штрасе, 14–16». Мокк опустив шибку й поцілив недопалком прямісінько в Смоложа, що саме надходив. Той струсив попіл з пальта, збувши мовчанням Моккові вибачення. На заднє сидіння увіпхався обтяжений штативом Елерс та кримінальний асистент Ґустав Майнерер, що спеціалізувався на дактилоскопії.

— Роміґ винайняв майстерню місяць тому, якщо точніше — 24 жовтня, — Смолож відкрив поліцейського нотатника. — Від липня до кінця жовтня, як сказала товстуха, майстерня була порожньою. Будь-який злочинець міг собі вдертися. Сторож будинку часто спить п’яний, а не пильнує. Зараз він також десь завіявся. Певне, лікує похмілля. Швець від початку скаржився на сморід. Його швагер, муляр, розповів йому про штуку, яку можуть утнути мулярі, якщо їм добре не заплатити. Вмуровують у стіну яйце. Смердить. Роміґ гадав, що за стіною яйце. Нині вранці хотів його прибрати. Розбив стіну киркою. Це все.

— Що ви знайшли? — спитав Мокк.

— Оце. — Смолож вийняв з кишені коричневого конверта, витягнув з нього гаманець із крокодилячої шкіри й подав Моккові.

Мокк переглянув уміст гаманця. У ньому був паспорт на ім’я Еміля Ґельфрерта, народженого 17.11.1876 p., музиканта, неодруженого, що проживав на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21, блокнот з адресами, квитанція з пральні на це ж таки прізвище, читацький квиток до Міської бібліотеки, кілька трамвайних квитків та поштівка з Карконошів з написом: «Моєму любому найкращі побажання з гір, Анна, Єленя Гура, 3. VII. 1925».

— Це все? — Мокк приглядався, як працівники моргу виносять «любого» до припаркованого тут-таки авто.

— Ні, ще ось це. Хтось пришпилив йому це до жилета. — Смолож тримав пінцетом листок з календаря «Універсаль» з датою 12 вересня 1927. Жодного напису, просто звичайнісінький листок з календаря, що їх щодня відривають нещасники, які лічать час. Аркушик був проштрикнутий маленькою шпилькою.

— Жодних відбитків пальців, — докинув Майнерер. — Доктор Лазаріус з моргу встановив, коли могло статися вбивство: десь у серпні-вересні.

— Смоложе, їдьмо на Фрідріх-Вільгсльмштрасе, де мешкав музикант. — Мокк з полегшенням відчув, що в шлунку починає посмоктувати. Це означало, що організм був готовий до пива й булки, перекладеної наперченою солониною. — Може, зустрінемо там вірну Анну, що за вишиванням очікує на повернення свого митця з філармонії?


Бреслау,

понеділок 28 листопада,

6