Кінець світу в Бреслау - Страница 5

— Чому я сміливо можу дивитися тобі в очі? — він витер обличчя й побризкався одеколоном від Вельцеля. — Тому, що вчора нічого не сталося. Зрештою, я нічого не пам’ятаю.

Служниця Марта Гочолль поралася на кухні, її чоловік, камердинер Адальберт, стояв, прямий як струна, тримаючи в одній руці півтора десятка краваток, а в другій — вішак із костюмом і білою сорочкою. Мокк квапливо одягся й зав’язав навколо шиї бордову краватку. Марта увіпхала її грубий вузол між тугі крильця комірця. Мокк насилу натяг на свої опухлі ноги щойно вичищені Адальбертом черевики, накинув на плечі світле пальто з верблюжої шерсті, насунув капелюха й вийшов із квартири. У коридорі до нього почав лащитися великий шпіц. Мокк погладив собаку. Його господар, адвокат Пачковський, зневажливо поглянув на свого сусіда, від якого, як і щодня, тхнуло мішаниною одеколону й алкоголю.

— Вчора уночі у вас був жахливий галас. Моя дружина не могла заснути до ранку, — процідив Пачковський.

— Я дресирував собаку, — пробелькотів Мокк.

— А мені здалося, що власну дружину, — монокль Пачковського зблиснув у жовтому світлі лампочки. — Ви гадаєте, що вам все дозволено? Той ваш собака репетував людським голосом.

— Деякі тварини розмовляють людським голосом за місяць до святвечора, — Моккові захотілося зіпхнути сусіда зі сходів.

— Невже? — брови Пачковського здивовано вигнулися.

— Я саме й розмовляв з однією із них.

Адвокат стояв, як закам’янілий, і якусь мить вдивлявся в налиті кров’ю білки Моккових очей. Потім поволі зійшов сходами, спромігшись на чергове зневажливе «невже?».

Мокк повернувся до квартири. Упевнившись, що двері спальні замкнено ізсередини, він увіпхався до кухні. Адальберт і Марта сиділи біля столу, страшенно перелякані.

— Ви не поснідали, пане раднику. Я приготувала яєшню з лисичками. — Марта усміхнулася, продемонструвавши відсутність кількох зубів.

— Їжте на здоров’я, — Мокк щиро заусміхався у відповідь. — Я лише хотів побажати вам доброго дня. Щоб він був так само добрий, як і вчорашня ніч, ви ж добре спали, правда?

— Так, пане раднику, — Адальбертові ще й зараз здавалося, що він чує пронизливий вереск Софі й тупе дряпання собачих кігтів у зачинені двері спальні.

Зціпивши зуби й зіщуливши очі, Мокк вийшов геть.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

дев’ята година ранку

Кримінальний вахмістр Курт Смолож був одним із кращих працівників бреславського Управління поліції. Злочинці ненавиділи його за брутальність, а начальство цінувало за лаконічність рапортів. Один з його керівників цінував у ньому ще й іншу рису — кмітливість. Цю рису Смолож виказав того ранку дуже виразно, до того ж двічі. Першого разу, коли увійшов до обличкованого під чорне дерево кабінету Мокка й побачив на чолі шефа червоний слід від персня-печатки — безсумнівний знак того, що радник спирався на нього змученою головою. Смолож не повідомив тоді про жахливий злочин у будинку «Під Грифами», куди вони мали негайно з’явитися за наказом кримінального директора Гайнріха Мюльгауза. Він знав, що в цю хвилину Мокк нічого не зрозуміє.

— Чекатиму на Вас, пане раднику, в машині, — сказав Смолож і вийшов, аби припаркувати свого чорного «адлера» під брамою Управління поліції.

Так швидко вахмістр пішов не лише із цієї причини. Про іншу Мокк дізнався, коли, лаючись, втиснувся на сидіння поруч із водієм. Він побачив вкриту рудими волосками руку Смоложа із пляшкою молока. Мокк відкрив її і пожадливо зробив кілька ковтків. Тепер він був готовий вислухати Смоложеве повідомлення. Машина рушила з місця.

— Будинок «Під Грифами», восьма ранку, — Смолож говорив лаконічно, як і писав рапорти. — Швець Роміґ не витримав смороду й розвалив стіну своєї майстерні. За стіною був труп.

Від Шубрюкке, де знаходилося Управління поліції, до Ринку було недалеко. Мокк допивав останні краплі молока, а Смолож паркував «адлера» під будинком Державної лотереї на Ніколаї-штрасе. За будинком «Під Грифами», у внутрішньому подвір'ї, перед маленькою шевською майстернею очікував поліцейський у мундирі. Побачивши їх, він віддав честь. Біля поліцейського стояв вусатий сухотник, що з героїчними зусиллями тягав на собі шкіряного фартуха, і товстуха, яка ніяк не могла збагнути, чому на брудному подвір’ї немає жодної лавки. Магнієві спалахи щокілька секунд освітлювали вбогу комірку, сповнену смороду прогнилого від поту взуття й кісткового клею.

Мокк і Смолож увійшли досередини й відчули інший, добре їм знайомий сморід, що його ні з чим не можна було сплутати. Липка від клею стійка ділила майстерню на дві частини. Дві стіни прикривали полиці, на яких купами лежало взуття. У третій було невеличке вікно й двері, а від четвертої несло цим знайомим смородом. У стіні був прорубаний неправильних розмірів отвір, десь метр на метр. Перед ним стояв навколішки поліційний фотограф Елерс і запихав свого об’єктива в темну комірчину. Затискаючи носа, Мокк зазирнув досередини. Ліхтарик вихопив з темряви безволосий череп, обтягнутий напіврозкладеною шкірою. Руки й ноги прив’язані були до гаків на протилежній стіні комірчини. Радник іще раз глянув на обличчя трупа й побачив жирного хробака, що вгризався в залите більмом око. Мокк сягнистими кроками вийшов з майстерні, зняв пальто, кинув його поліцейському і, широко розставивши ноги, виблював, спершися руками об стіну. Смолож, почувши характерні звуки, що їх видавав шеф, не міг собі пробачити того, що він не передбачив таких наслідків поєднання похмілля, молока й напіврозкладеного трупа. Мокк вийняв з кишені брюк хусточку зі своїми ініціалами, вишитими Софі, й витер рота. Тоді підніс обличчя до неба й пожадливо ковтав краплі дощу.