Кінець світу в Бреслау - Страница 13

Мокк старанно занотував у записнику свої думки й зрозумів, що повернувся до початку. Та його це не засмутило. Він знав, що очистив поле пошуку й готовий вести слідство. Він відчув збудження мисливця, який на свіжому холодному повітрі заряджає рушницю й одягає пояс із набоями. «Старий Мюльгауз помилявся, — подумав Мокк. — Тут не треба багато людей. Нехай Смолож і Майнерер і далі виконують мої доручення».

Ця думка так його втішила, що після солодкого лікеру він замовив келих сухого червоного вина. Але замість напою Макс подав йому до столу телефон. У слухавці захрипів голос радника Герберта Домаґалли з поліції моралі:

— Ебергарде, приходь негайно до кондитерської. Тут Ебнер, Феллінґер і я. Зіграємо кілька роберів.

Мокк подумав, що до розслідування справи він може з тим самим успіхом повернутися вранці, й вирішив випити сухого вина в кондитерській Шааля.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

друга година пополудні

Зимове сонце наповнювало світлу вітальню. Білі стіни були розкішно оздоблені, меблі виблискували від лаку й спокушали м’якою також білою оббивкою, а блискуче біле фортепіано вигадливо підносило своє крило. Білизну вітальні порушували кремові гобелени на стінах і неприродній рум’янець на щоках Софі, яка із пристрастю вдаряла по клавішах, перетворюючи фортепіано на ударний інструмент. Скрипка Елізабет ридала й скімлила, даремно бажаючи пробитися крізь crescendo фортепіано. Їй вторувала безлиста гілка клена, яку шарпав вітер, стукаючи нею у вікно. З вікна спливали жалюгідні рештки снігу. Спливали вони й з погано витертих черевиків сторожа Ґурвіча, який, відчинивши вхідні двері власним ключем, безцеремонно, не постукавши, відкрив двері до вітальні. Жінки з полегшею перервали гру й почали масувати закляклі пальці. Невеличкий брудний візок для вугілля посунув по білому паркету. Сторож відчинив дверцята пічки й щедро сипонув туди вугілля. Тоді випрямився, як струна, й питально подивився на Елізабет, у якої патьоки болота, що їх залишали на підлозі грубі чоботиська, мало не викликали головного болю. Скрипалька сягнула по гаманець і, подавши Ґурвічеві півмарки, ґречно йому подякувала. Отримавши своє, сторож не мав наміру полишити вітальню.

— Я знаю, панно Пфлюґер, — широко всміхнулася найважливіша особа в будинку, — що півмарки — це досить за принесене вугілля. Я завжди стільки отримую, — пояснив він Софі, — коли панна Пфлюґер відпускає прислугу на вихідні. Але нині, — він знову глянув на Елізабет, — мені належить більше.

— А це ще чому, добродію? — встала від фортепіано роздратована його теревенями Софі.

— Бо нині… — Ґурвіч підкрутив довгого вуса й хтиво глянув на подругу панни Пфлюґер. — Бо нині я міг розповісти багато правди про панну Пфлюґер, а понавигадував самої брехні.

— Як ви смієте! — піднесений тон Софі не справив найменшого враження на поведінку Елізабет, яка швидко запитала:

— Понавигадували? Кому? Хто про мене запитував?

Гурвіч склав руки на солідному череві й крутив млинка великими пальцями. При цьому він змовницьки підморгував Софі, яку нахабність сторожа поволі виводила з рівноваги. Елізабет знову сягнула по гаманця, і до Гурвіча повернулося бажання продовжити розмову.

— Розпитував шпиг, що нині вранці приїхав за вами.

— І що ви йому сказали? — допитувалася Елізабет.

— Він питався, хто буває в панни Пфлюґер, чи бувають у неї чоловіки, чи залишаються у неї на ніч, чи панна Пфлюґер п’є, чи нюхає «кокс», у якому стані й о котрій годині повертається додому. Питався також і про другу пані. Чи часто вона приходить до панни Пфлюґер і чи супроводжують її якісь чоловіки, — сторож всміхався до п'ятимаркового папірця, якого пальці Елізабет скрутили у вузеньку трубочку. — І я сказав, що панна Пфлюгер — то дуже порядна панна, і що до неї часом приходить мама.

Ґурвіч простягнув руку по гроші, дивуючись власній передбачливості й розумові, завдяки якому він заробив на тижневе харчування в їдальні.

— Зачекай, — Софі вийняла з долоні подруги скрученого папірця. — Звідки нам знати, що все це не брехня, що наш добродій когось там зустрів, а якщо це й правда, і його розпитував поліцейський, то звідки знати, що він сказав йому саме це, а не щось інше?

— Я не брешу, пануню, — підвищив голос Ґурвіч. — Я знаю цього нишпорку. Він мене колись посадив до арешту, хоч я й не був дуже п’яний. Я його знаю. Його звуть Беднож чи Цеґлож. Так до нього казали інші нишпорки.

— Може, Смолож? — Софі раптово зблідла, втрачаючи тим самим багато в сторожових очах, який полюбляв великих рум’яних жінок.

— А так, Смолож, Смолож, — сторож швиденько сховав гроші до кишені грубих тикових штанів.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

пів на четверту пополудні

У кондитерській Шааля, що містилася в наріжному будинку кварталу в центрі Ринку, сиділо троє чоловіків. Вони займали великий стіл під вікном, за яким клієнти магазину, зазвичай, поглинали щойно куплені солодощі. Так само чинили Мокк et consortes — вони об’їдалися солодощами, запиваючи їх кавою й випалюючи при цьому незліченну кількість цигарок. Шааль привітав себе з тим, що його відвідують такі шановані гості, і коли один з них поскаржився на відсутність поблизу якогось картярського клубу, сам запропонував, аби вони зіграли в нього. Картярі прийняли цю пропозицію з радістю, і з того часу грали в бриджа або ската за шоколадом та лікером, а власник магазину вдоволено потирав руки. Так було й цього разу. Начальник «поліції моралі», тобто Другого відділу Управління поліції, давній Мокків колега, радник Герберт Домаґалла згинав і розгинав карти, що слухняно складалися під його долонями правильним стосиком. Комісар Клаус Ебнер, працівник слідчої поліції, перекидав карти з однієї руки до іншої, утворюючи з них віяло. І лише Гельмут Феллінґер, астролог і провидець, з якого кепкувало чимало людей, але чиїми вміннями користувалися мало не всі поліцейські, не тасував і не складав карт. Його руки були зайняті обертанням келиха вина навколо своєї осі, а очі були втуплені у вікно, що виходило на західну частину Ринку.