Кінець світу в Бреслау - Страница 12

— А хіба він не має трохи рації? — Елізабет поклала голову на плече Софі й дивилася на мокрі грудки снігу, що падали з розлогих каштанів біля школи на Йорк-штрасе. — Хіба ти не маленька збоченка?

— Припини! — Софі рішуче відсунулася від подруги. — Як він сміє так зі мною поводитися? Це його щоденне спілкування із трупами викликає в нього якісь відхилення. Одного дня він мене б’є, другого благає про вибачення, а коли я пробачаю, залишає мене увечері саму, щоб третього дня знову благати прощення, і коли я вже хочу його простити, віддячує мені грубою лайкою. Що мені робити із цим мугирем?

— Помститися, — солодко проказала Елізабет, дивлячись на трамвай, що із дзенькотом сунув по Ґабіц-штрасе. — Адже ти сама зрозуміла, що тобі це допомагає й що завдяки цьому ти можеш терпіти приниження, яких він тобі завдає. Помста — це розкіш богинь.

— Так, але він принижує мене щодня, — Софі дивилася на бідняка, що тягнув до міського складу каменю на Менцель-штрасе візка. — Невже я повинна мститися йому щодня? Тоді помста стане чимсь звичним.

— Тоді ти повинна мститися щоразу сильніше, щоразу витонченіше.

— Але він може навіть цього мене позбавити. Учора він був дуже підозріливий, коли я необачно згадала про настій з м’яти.

— Якщо він позбавить тебе можливості помсти, — серйозно мовила Елізабет, торкаючись парасолькою плеча візника. Екіпаж зупинився перед будинком Елізабет, — то ти залишишся наодинці зі своїм приниженням. Зовсім сама.

Софі розплакалася. Елізабет допомогла подрузі вийти з екіпажа й обійняла її за талію. Входячи до будинку, вони зустрілися із дружнім і сповненим турботи поглядом сторожа Ганса Ґурвіча.

П’ять хвилин потому таким самим поглядом сторож дивився на кремезного рудоволосого чоловіка, що за допомогою десятимаркової купюри намагався отримати від нього інформацію про панну Елізабет Пфлюґер і товариство, до якого вона належала.

Бреслау,

вівторок 29 листопада,

друга година пополудні

У «Єпископській пивниці» на Бішоф-штрасе панувало пожвавлення. Першу залу заповнили череваті власники складів, які зі смаком ковтали величезні галушки, присмачені хрусткими підсмаженими шкварками. Перш ніж Мокк, що сидів неподалік, встиг замислитися над тим, чи це було головною стравою, а чи тільки закускою, гречний кельнер Макс, стукаючи каблуками, пригладив напомадженого вуса й туго накрохмаленою білою серветкою змів неіснуючі рештки бенкету інших торговців, які хвилину тому піддавали важким випробуванням свої шлунки, заїдаючи пухке тісто хрусткими шкварками. Мокк вирішив ризикнути й за порадою Макса замовив ці галушки до свинячої печені й тушкованої капусти з густим соусом. Кельнер без зайвих запитань поставив перед кримінальним радником кухоль свидницького пива, чарку чистої горілки й холодець із курки, оздоблений віночком маринованих грибів. Мокк настромив на виделку шматок драглів і розгриз хрустку скоринку булки. Прісне м’ясо курки присмачила краплина оцту, що спливла з капелюшка білого гриба. Тоді Мокк перехилив кухля і з непідробним задоволенням змив стійкий присмак нікотину в роті. Вірний максимі primum edere deinde philosophari, він не думав ані про Софі, ані про слідство, і заходився біля политих соусом галушок та чималих шматків печені.

За хвилю Мокк сидів, покурюючи цигарку, з порожньою чаркою й мокрим кухлем, по стінках якого спливала піна. Сягнув по серветку. Витер рота, з унутрішньої кишені піджака дістав записника й почав мережити його сторінки нервовим похилим почерком.

«Два жахливі убивства. Один убивця?» — написав він. Подумки відповів на це запитання ствердно. Головним аргументом, що підтримував цю гіпотезу, була зовсім не жорстокість обох злочинів, і не звиродніла екстравагантність убивці, а пристрасть до датування, бажання позначити в календарі день злочину, спроба занести свій учинок до історії. Як повідомив Моккові начальник складу речових доказів, спеціаліст із наукової криміналістики, доктор Фріц Бергер, листок з календаря за 12 вересня 1927 року, який знайшли на Ґельфрерті, було видерто з настінного календаря жертви. Доктор Лазаріус підтвердив, що це могла бути дата смерті Ґельфрерта. Сьогодні в кімнаті двадцятидворічного безробітного слюсаря, Бертольда Гоннефельдера, лежав кишеньковий календарик, у якому вбивця закреслив кров’ю жертви дату 17 листопада. Доктор Лазаріус не мав щонайменшого сумніву, що саме тоді настала смерть Гоннефельдера. «Знайдено двох по-звірячому замордованих людей, — подумки пояснював Мокк потенційному супротивникові. — Біля одного й другого знайдено зазначену в календарі дату смерті. Якщо під час двох таких незвичайних убивств залишено троянду, сторінку з Біблії або календаря, то обидва злочини скоїла та сама людина».

Мокк вдячно прийняв від Макса шарлотку, каву й келишок какаового лікеру. Після попередніх рапортів і перевірок було зрозуміло, що ніщо не пов’язувало замурованого алкоголіка й віртуоза-валторніста, прихильника брунатних сорочок, історика-аматора — з порубаним на шматки непитущим діячем комуністичної партії. Тільки чітка й поспішно позначена убивцею дата смерті. «Убивця хоче нам сказати: „Я убив його саме цього дня. Не пізніше й не раніше. Лише тоді“, — думав Мокк, поглинаючи ніжний яблучний бісквіт, вкритий кожушком збитих вершків. — Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні убивця вбиває, а в інші ні? Може, він просто чекає слушної нагоди: наприклад, коли можна перенести зв’язану людину до місця вбивства — повз п’яного сторожа. І тоді, тріумфуючи, залишити листок з календаря, немов бажаючи сказати: „Сьогодні великий день. Сьогодні мені вдалося“. Але так насправді, нагода трапляється на кожному кроці. Щодня можна когось убити, приліпити йому на лоба аркушик з календаря і десь замурувати чи порубати. Якщо ця нагода не є чимось незвичайним, то чи варто з гордістю повідомляти світові, коли вона сталася?».