Кінець світу в Бреслау - Страница 28

К оглавлению

28

— Herr Kriminaldirektor, справді не слід довіряти Ріссе. Директор казино — педераст, що був замішаний у «справі чотирьох матросів». Що важать його слова проти моїх?

— Вони нічого б не важили за нормальних обставин. Але ви перестаралися, Мокку, і влаштували справжній вестерн на очах численних свідків. Мені відомо, що Piсce готується сьогодні дати інтерв’ю до «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». Боюся, що навіть у начальника поліції замало зв’язків, щоб вас захистити й не допустити до появи сенсаційного матеріалу в пресі.

— Але є дехто, хто може це зробити, — Мокк усе ще сподівався, що йому не доведеться ділитися з Мюльгаузом інформацією, отриманою від Майнерера. — Це кримінальний директор Гайнріх Мюльгауз.

— Справді? — Мюльгауз високо підняв брови, від чого у нього випав монокль. — Може, ви й маєте рацію, та я не хочу вам допомагати. Я маю вас досить, Мокку.

Мокк добре знав тональності Мюльгаузового голосу. Таку він чув уперше: у ній відчувалися іронія, погорда й задума. Це могло означати: шеф ухвалив остаточне рішення. Мокк повинен був скористатися найважливішим аргументом.

— Ви й справді нічого не зробите і дозволите, щоб Piсce переміг? Щоб переміг гомосексуальний меценат митців, які віддані йому всім серцем і тілом? Серед них є й молодий художник, що має псевдо Джакоппо Роґодомі.

Мюльгауз відвернувся до вікна, показуючи Моккові сутулу, згорблену спину. Обоє знали, який псевдонім має Якоб Мюльгауз, блудний Гайнріхів син. Минали хвилини. Дощ застукотів по шибці, завила поліцейська сирена, забамкав годинник на церкві св. Матвія.

— Herr Kriminalrat, — Мюльгауз не обертався від вікна. — Не буде жодного позачергового засідання ложі «Гор».


Бреслау,

четвер 1 грудня,

пів на восьму вечора


Небо було безхмарним і зоряним. Брався легенький морозець. Бруківка вулиць вкрилася тонкою крижаною кіркою. Мокк сів до «адлера» й виїхав з подвір’я Управління поліції. Попрощався зі швейцаром, що зачиняв ворота, й звернув ліворуч біля будинку «Під Двома Поляками» на Шмідебрюкке. Згорблений вугляр вів за вуздечку худющу коняку, яка так важко переставляла копита, що фургон із вугіллям, до якого вона була запряжена, на кілька хвилин перегородив вулицю. Це змусило Мокка їхати повільніше. Голова кримінального радника була порожньою, наче вся та інформація з поліційних справ, десятки назв і рапортів про злочини, кривди й розпач вимели з неї все інше. Він не міг ні про що думати, у нього навіть не стало сили розсердитися на вугляра. Він потихеньку додавав газу й розглядав у неоновому світлі перехожих, вивіски й вітрини. Із шинку Ноака вийшов розгніваний молодик у капелюсі й намагався щось розтлумачити заплаканій вагітній дівчині. Світло, що падало з вітрин універмагу Мессова й Вальдшмідта, освітлювало двох листонош, які запекло сперечалися про топографію міста. Огрядність одного з них виразно свідчила про те, що його знання суто теоретичні та є наслідком тривалих подорожей пальцем по мапі. Із прохідного двору біля магазину, де продавалися різноманітні джеми, викотився п’яний медик чи акушер, що тягнув лікарського саквояжа, такого великого, що окрім лікарських інструментів у ньому легко помістилася би вся його професійна етика.

Мокк із полегшенням проминув сухотного візника, повернув праворуч і рушив уздовж північного боку Ринку. Озирнувшись через ліве плече, він зі здивуванням угледів пані Сомме, дружину ювеліра, одного із братів Сомме.

— Так пізно? — здивувався він і раптово дещо собі пригадав. Зупинив авто, вийшов, перетнув жваву вулицю й швидким кроком підійшов до магазину.

— Доброго вечора, пані Сомме, — гукнув він. — Бачу, що у вас ще відчинено. Я хотів би глянути на кольє, про яке я говорив із вашим чоловіком, те з рубінами.

— Будь ласка, пане раднику, — пані Сомме оголила у звабній посмішці рожеві ясна. — Я гадала, що ви вже не прийдете, ось, будь ласка, я поклала його до футляра вишневого кольору. Воно чудово пасує до зелених очей…

Вони увійшли до магазину. Пані Сомме подала Моккові кольє, перехилившись через прилавок. Мокк ковзнув поглядом по її зграбній фігурі тридцятирічної жінки й заходився розглядати коштовність. Повз його вуха линув потік слів і зітхань з вуст дружини ювеліра. На нього спадали цілі водоспади дзвінкого щебету й заповнювали його свідомість, та за мить до них долучився інший звук. Він уважно прислухався: з-за дверей, що вели до підсобних приміщень, чувся веселий чоловічий голос, що наспівував куплет Оттона Ройттера «Wie reizend sind die Frauen».

— …рідкісний випадок. Жінка, яку так кохають, має бути дійсно щасливою, — щебетала пані Сомме. — Ах, ви завжди пам’ятаєте про вашу дружину, а ви ж такий зайнятий, так дбаєте про нашу безпеку…

Слова пані Сомме нагадали Моккові, що недавно він подбав про безпеку свого небожа, і гроші, за які він хотів купити кольє, призначалися на сплату Ервінового боргу. Пригадав собі й те, що сьогодні необов’язково купувати кольє, що день зачаття, визначений астрологом Феллінґером, настане лише завтра, і що тоді він візьме в обійми свою дружину, вбрану в самі лише рубіни… Він підняв капелюха й пообіцяв, що завтра напевне купить кольє, промимрив якісь слова вибачення дружині ювеліра, яка саме говорила:

— … якби ж то всі подружжя були такими…

Мокк вийшов, роздумуючи, де б йому знайти гроші на кольє.


Бреслау,

четвер 1 грудня,

28