Кінець світу в Бреслау - Страница 27

Софі розплющила очі. Біля ліжка стояли дві дівчинки. Вони дивилися вже притомними очима, у яких не було й сліду дурману чи гіпнотичного заціпеніння. Тоді барон ударив рудоволосу повію по обличчю. На її щоці з’явилася виразна червона пляма. Барон фон Гаґеншталь знову замахнувся. Дівчатка затремтіли. На їхніх очах з'явилися сльози. Безпорадні й перелякані, вони тримали в затиснених кулачках білі пелюстки троянд.

— Треба ще сипати? — спитала одна з них.

Софі розридалась.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

друга година пополудні

— І що? — спитав Мокк.

Гайнц Кляйнфельд протер окуляри й глянув на Мокка змученими короткозорими очима. У його погляді чаїлася меланхолія, спритність і біблійна мудрість.

Едуард Райнерт теж припинив читання справ і сперся підборіддям на кулаки. Вираз його обличчя був стриманим, і почуття не так виразно відбивалися на ньому. Жодному з поліцейських не треба було відповідати на Моккове запитання. Кримінальний радник і так знав результати архівних пошуків.

— Підіть щось перекусіть і повернетеся за годину, — сказав Мокк і поскладав справи, які він переглядав, рівним стосиком. Наступні кілька хвилин він займався своїм волоссям, яке вперто куйовдилося між зубцями кістяного гребінця. Він нікуди не поспішав, хоча кілька хвилин тому Мюльгауз по телефону наказав йому негайно з’явитися до нього. Він причепурився, вийшов з архіву й розпочав нескінченну мандрівку сходами й коридорами. Робив усе, аби лише відтягнути час зустрічі із шефом: розчавлював носком черевика давно згаслі недопалки, видивлявся знайомих, з якими можна було б погомоніти, не минав жодної плювальниці. Він не поспішав постати перед розлюченим Мюльгаузом і почути слова, уникнути яких не було жодної можливості.

Мюльгауз і справді був розлючений. Спершись широко розставленими руками на письмовий стіл, він вистукував товстими пальцями монотонний ритм на темно-зеленій стільниці. Скуті крижаним гнівом щелепи стискали мундштук люльки, а з рота й ніздрів бухали хмари диму. Мюльгауз аж нетямився від люті.

Мокк сів навпроти свого шефа й заходився заповнювати велику попільницю у формі підкови.

— Мокку, завтра у ваші двері постукає посланець, — голос Мюльгауза тремтів від збудження, — і принесе вам запрошення на позачергове засідання ложі «Гор». І знаєте, яким буде другий пункт порядку денного? «Справа виключення Ебергарда Мокка з ложі». Саме так. Цей пункт я запропонував і я про це доповім. Може, ви ще пригадуєте, що я секретар ложі?

Він замовк і поглянув на Мокка. Та не помітив на його обличчі нічого, окрім втоми.

— А яка причина виключення? — Мокк загасив цигарку об денце попільнички.

— Скоєння кримінального злочину, — аби заспокоїтися, Мюльгауз заходився длубати залізною шпичкою в гарячому цибухові. — За таке виключають і з поліції. Ви догралися, Мокку.

— А який злочин я вчинив? — спитав Мокк.

— Ви дійсно недоумок, чи лише прикидаєтеся? — Мюльгауз з усіх сил стримував крик. — Учора в присутності десятка свідків ви побили кастетом працівника казино, Вернера Каля. Каль нещодавно опритомнів. Тоді розчерепили коштовний китайський порцеляновий сервіз директора казино, Норберта Piсce, намагаючись примусити його продовжити термін сплати боргу вашого небожа. Це бачили троє свідків. Черговому повідомили про злочин. Невдовзі з’явиться звинувачення в побитті й знищенні цінного майна, тоді ви постанете перед судом. А ваші шанси нульові. Ложа випереджає події й усуває зі своїх рядів потенційних злочинців. Начальник поліції відсторонить вас від обов’язків. І тоді ми з вами попрощаємося.

— Herr Kriminaldirektor, — після такого офіційного звертання Мокк замовк і якусь мить вслухався в гомін за вікном: дзеленчання трамвая на Шубрюкке, хлюпотіння відлиги, цокання кінських копит по мокрій бруківці, човгання ніг студентів, що поспішали на лекції. — Напевно, ще не все вирішено. Цей охоронець вилаяв мене й першим накинувся, а я лише захищався. Це підтвердить мій небіж і такий собі Віллібальд Геннес, працівник казино. Piсce я б не довіряв. Він пригостив мене кавою, у мене впала чашка. А сам, як я бачу, подав скаргу, що я розтовк йому цілий китайський сервіз. Дивно, що він не поскаржився, що я зґвалтував його папугу.

Мюльгауз підняв плечі й з усієї сили грюкнув кулаками об стіл. Підскочила чорнильниця, покотилася ручка, посипався пісок з надщербленої канцелярської пісочниці.

— Чорт забирай! — гаркнув Мюльгауз. — Я хочу від тебе дізнатися, що сталося! А ти замість пояснень плетеш мені нісенітниці про папугу. Завтра мене викличуть до начальника поліції Кляйбемера. Коли він мене запитає, що ти можеш сказати на своє виправдання, я скажу: Мокк захищається відповіддю «Я б не довіряв Ріссе».

— Єдине виправдання — це родинні зв’язки, — мовив Мокк. — Мій небіж — це моя кров. Для нього я готовий на все. Більше мені нічим виправдатися.

— Еге ж, я так і скажу завтра старому: поклик родинної крові, — іронізував Мюльгауз. Він уже заспокоївся, запалив люльку і свердлив підлеглого шпарками очей. Моккові стало його шкода. Він придивлявся до лисини, вкритої ріденькими пасмами волосся, довгої бороди, товстих, як сардельки, пальців, що нервово крутили теплий цибух. Він знав, що Мюльгауз повернеться нині увечері додому після звичної партії в скат, вдома йому подасть обід його висхла дружина, що старіється з ним вже чверть століття, і що вони розмовлятимуть про що завгодно, але не про свого сина Якоба, після якого залишилася порожня, холодна кімната.