Кінець світу в Бреслау - Страница 25

Радник увімкнув світло й привітався з обома поліцейськими, які формально були Мюльгаузовими підлеглими. Це були кмітливі й неговіркі інспектори, що їх Мюльгауз використовував для особливих доручень. Завдання, поставлене зараз Мокком, передусім вимагало терпіння й витривалості.

— Я знаю, мої дорогі, — Мокк почав говорити, як університетський викладач, хоча його захриплий баритон радше навіював інші, не пов’язані з навчанням, асоціації. — що я образив би вас, якби просив переглянути цілі річні підшивки справ у пошуках двох адрес, не обгрунтовуючи мети цих пошуків.

Мокк запалив сигару й підсунув до себе величезну, як полумисок, попільницю. Він чекав якоїсь реакції слухачів. Її не було. Моккові це дуже сподобалося.

— Ви, певно, чули про справу Ґельфрерта-Гоннефельдера. Обох убито в дуже незвичайний спосіб: Ґельфрерта прив’язали до гаків у невеличкій комірці в шевській майстерні, а потім замурували. Натомість Гоннефельдера почетвертували у власній квартирі. Ґельфрерт був самотнім музикантом, що зловживав алкоголем, членом гітлерівської партії. Гоннефельдер — безробітним слюсарем і затятим комуністом. Їх відрізняло все: вік, освіта, суспільний статус і політичні погляди. Та щось їх об’єднувало, про що сказав сам убивця. Ґельфрертові він причепив до жилета листок з датою 12 вересня цього року. Це був аркушик зі стінного календаря Ґельфрерта, і тому доктор Лазаріус був схильний уважати, що саме тоді його було вбито. Убивця побував у Ґельфрерта вдома, видер листок з календаря, а тоді запросив або заманив того до цієї майстерні, там оглушив і замурував живцем. Про обставини смерті Гоннефельдера нам відомо лише те, що я щойно сказав. Убивця знову залишив нам слід. На столі лежав кишеньковий календарик з перекресленою датою 17 листопада. Доктор Лазаріус упевнений, що саме тоді Гоннефельдера було вбито. Напевно, у вас немає сумнівів, що обидва вбивства здійснено однією людиною.

У Кляйнфельда і Райнерта сумнівів не було.

— Отож, як бачите, — тягнув Мокк далі, не помітивши Мюльгауза, який, стоячи у дверях, прислухався до його висновків. — ця тварюка нам каже: я вбив тоді, а не в інший час. Я це інтерпретую таким чином: убив тоді, бо лише тоді й міг убити. «Міг» не значить «був спроможний». Воно означає «саме тоді обставини дозволили мені це зробити». Які обставини? На це питання ми й повинні відповісти. — Мокк загасив сигару й вклонився Мюльгаузові. — Панове, обидва вбивства не об’єднують особи жертв (вони, напевне, невинні), їх об’єднує лише особа вбивці. У нас не було б жодної зачіпки, якби не знаки, що їх подає сам злочинець. Та хоч би як ми аналізували дати цих злочинів, переставляли їх, додавали цифри, то й так не просунемося в слідстві. Мені спало на думку, що убивства можуть бути нагадуванням про те, що сталося тими днями й місяцями, але раніше, у попередні роки. Убивця, мабуть, хоче нам сказати, аби ми відшукали якусь стару справу, якесь слідство, яке могло дати хибний результат або просто було закрите. Це, звісно, сталося в цих місцях, за цими адресами. Тож шукайте в справах адреси злочинів. Якщо вам вдасться віднайти якусь згадку про них, докладно реєструйте, чого злочин стосується. Нас цікавить, що там сталося, а передусім — коли! Це все ми повинні тут відшукати.

Мокк глянув на замисленого Мюльгауза, підвівся й підійшов до стіни зі стелажами, прикритими дерев’яними ролетами. Провів по них долонею.

— Ви обоє випускники класичної гімназії, отож вам відомі різні види обставин. Є обставини місця, часу, причини, умови й допустові. Нас цікавлять три перші. Ми не встановимо причину, якщо не вивчимо часу й місця. Є якісь питання?

— Пане раднику, — мовив Кляйнфельд. — Ви говорили про якісь адреси. Просимо їх подати.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

десята година ранку

Доволі рівний ряд будинків на Ґрюн-штрасе між Пальм-штрасе й Форверк-штрасе раптово уривався. Утворювалося заглиблення, у якому міг би стати якраз один будинок. Цю нішу почасти заповнювала невелика двоповерхова кам’яниця, відокремлена від вулиці двометровим муром і воротами із двома вежами. Задня частина кам’яниці немов тулилася до задньої частини великого будинку, фасад якого виходив на подвір’я найближчого кварталу. Ця незвичайна споруда мала два маленькі віконця на першому й другому поверсі, і до неї вели масивні двері, над якими виднів напис «Бреславське моністичне товариство». Із бреславськими моністами, які окрім переконання про духовну й матеріальну єдність людини та світу, проголошували необхідність природного виховання молоді, моральність вільну від релігії, пацифізм і симпатії до соціалізму, пов’язані були різноманітні секти й угруповання, зокрема «Бреславське товариство парапсихічних досліджень».

Цей будинок віддавна цікавив таємну поліцію, особливо невеликий відділ, що займався релігійними рухами й парарелігіями, який підлягав безпосередньо комісарові Клаусу Ебнеру. Інформація, яку назбирали його люди про цей будинок, була небагатою. Довелося задовольнитися заведенням справи на відомого парапсихолога і ясновидця Теодора Вайнпфордта, засновника «Бреславського товариства парапсихічних досліджень». З цієї інформації випливало, що будинок охороняє четверо охоронців, що працюють позмінно по двоє. Окрім них, це місце двічі на місяць відвідує кільканадцять осіб. Вони проводять там від п’яти до двадцяти годин, проводячи час — згідно статуту товариства — на спіритичних сеансах. Інколи організовують відкриті лекції на окультні й астрологічні теми. Працівники Ебнера занесли до справи дивні свідчення. Їхні інформатори стверджували, що відвідувачів будинку іноді супроводжують діти. Поліція дійшла до висновку, що члени товариства втаємничують їх у своє мистецтво. Ознайомившись зі звітами своїх працівників, Ебнер вирішив перевірити, чи дітей, бува, не приводять туди з якоюсь ницою метою. Його підозра зросла, коли виявилося, що то були виключно дівчатка із сиротинця, директор якого є членом товариства. Докладне слідство встановило, що дівчаток піддавали гіпнозові знані лікарі, і що їм не було завдано жодної шкоди. Ебнер з радістю відклав справу будинку на Ґрюн-штрасе ad acta й повернувся до стеження за комуністами й гітлерівцями. Секретарка передрукувала справу й передала її до відділу моралі. Його начальник, кримінальний радник Герберт Домаґалла, не добачивши в діяльності товариства нічого, що суперечило б закону, зайнявся своїми щоденними справами, тобто масовим вербуванням агенток серед повій. Дівчаток із сиротинця й далі приводили до будинку на Ґрюн-штрасе.