Кінець світу в Бреслау - Страница 24

— Вашому небожеві сьогодні не поталанило. Він програв тисячу марок. Узяв на них кредит, посилаючись на те, що він є вашим родичем. А кредит ми даємо лише тоді, коли впевнені, що його буде сплачено найпізніше наступного дня.

— Картярський борг — це борг честі, — Мокк крутив у руках капелюха. — Я не певен, що мені вдасться сплатити його вже завтра. Я прошу продовжити термін сплати, — він знову пригадав, що має ще заплатити Бекке за манто. — Борг мого небожа я сплачу післязавтра.

— Ми славимося тим, пане раднику, — у Piсce задрижали щоки й підборіддя, — що не дозволяємо нашим клієнтам відтерміновувати строки сплати. Уявіть собі, що ця жорстокість є нашим козирем. Клієнти опиняються віч-на-віч зі своєю долею, з викликом, з уявним супротивником, як вам більше до вподоби, і знають, що цей супротивник жорстокий і невблаганний. Супротивник, з яким треба грати з відкритим заборолом. Минулого тижня в нас був граф Герман III фон Кауніц, який позичив у нас певну суму, а невдовзі її програв. Ми позичаємо лише раз. Фон Кауніц грав у суботу, а в неділю не працює жоден банк. A conto сплати боргу він мусив залишити в нас трохи фамільних коштовностей. А що може залишити в заставу ваш небіж? Добре, що ви прийшли. Мої люди дуже суворі з клієнтами, що неспроможні заплатити.

— Ви не почастуєте мене кавою? — Мокк більше не декламував подумки Горація. — Мені треба обдумати рекламні гасла, які я щойно від вас почув.

Piсce засопів у відповідь і навіть не поворухнувся. Мокк сам налив філіжанку кави й підійшов до вікна.

— Я не насмілюся ламати такі святі принципи, — сказав він. — Ви, Piсce, просто позичите мені цю суму. Приватно. Як доброму знайомому. А я віддам її вам протягом тижня й ніколи не забуду цього дружнього вчинку.

— Я дуже хотів би бути вашим добрим знайомим, пане раднику, — всміхнувся Piсce. — Але наразі я ним не є.

Мокк повільно посьорбував каву й походжав кімнатою. Його увагу привернула японська картина із зображенням двобою самураїв.

— Ви знаєте, що відбувається під час обшуку, який я проводжу? — спитав він. — Я проводжу його дуже ретельно. Якщо я чогось не можу знайти, то нервуюся й мушу дати вихід власному роздратуванню. Знаєте, як? Я просто все нищу. Руйную.

Мокк підійшов до столика й узяв кавник. Налив собі трохи кави й додав цукру.

— А зараз я дуже рознервований, — сказав він, тримаючи в одній руці філіжанку, а в іншій кавник.

— Але це не обшук, — чемно зауважив Piсce.

Мокк хряснув філіжанкою об кахляну піч.

Piсce змінився на обличчі, але не поворухнувся. Мокк наступив черевиком на черепки філіжанки і з хрускотом розчавив їх.

— Завтра я принесу тобі датований заднім числом ордер на обшук, — Мокк щосили розмахнувся. — Витримаєш це, Piсce? Дозволиш, мені розхряскати цього кавника?

Piсce натис на кнопку під столом. Побачивши це, Мокк з усієї сили жбурнув кавником об стіну, по якій попливли чорні патьоки кави. Тоді витяг пружинного ножа й підскочив до картини. Приклав вістря до ока одного із самураїв. До кабінету вбігло троє охоронців. Piсce витер сльози, що спливали складками його обличчя й подав їм знак, аби вийшли. Тоді заходився виписувати чек.

Бреслау,

середа 30 листопада,

пів на одинадцяту вечора

«Адлер» зупинився на Ніколаї-штрасе, перед будинком, у якому мешкав Франц Мокк. Ервін уже опритомнів. Він був майже тверезим, але горло перехоплювала п’яна гикавка.

— Дядечку, — гикнув він. — Пробачте. Я вам поверну ці гроші. Спасибі за порятунок. Я мусив здобути гроші, щоб декому допомогти. Одній людині, яка опинилася у великій скруті.

— Йди додому й нічого не кажи батькові, — буркнув Мокк.

— Але ж, — щось не давало Ервінові спокою, — ви могли спитати… ги-и-ик… людину, що мені допомогла, де кабінет директора. Не треба було бити… ги-и-ик… і топити цього охоронця у фонтані.

Мокк мовчав.

— Я розумію, — мовив Ервін. — Вам треба було комусь… ги-и-ик… врізати. Чудово вас розумію.

Мокк запустив двигуна. Ервін вийшов.

«Адлер» поволі сунув засніженим містом. Чоловік, що провадив його, знав, що повернувшись до сонного дому, він застане зачинену на ключ спальню й норкове манто на клямці вхідних дверей. Він помилився. Манто лежало на килимку для витирання ніг.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

восьма година ранку

Поліційний архів містився в підвалах Управління поліції на Шубрюкке, 49. Широке вікно під стелею виходило на бруковане подвір’я. Поліцейські Едуард Райнерт та Гайнц Кляйнфельд з невідомих причин не увімкнули світла й сиділи, спираючись підборіддями на долоні. До них долинало форкання коней, брязкіт лопат, якими відгортали сніг, іноді дзенькіт кайданів в’язня з камери попереднього ув’язнення й лайка наглядача. Раптом почувся новий звук: шум автомобільного двигуна. Гримнули двері й заскрипів сніг під ногами. У темному віконці з’явилися спершу ноги, а за мить й обличчя Мокка. За якусь хвилю перед поліцейськими стояв увесь кримінальний радник, від якого долинали два запахи. Перший, перегару, свідчив про проведену в товаристві пляшки ніч, другий, одеколону — про невдалу спробу притлумити перший запах. Райнерт, обдарований унікальним нюхом, почув ще інший запах — аромат жіночих парфумів. Перед очима Райнерта постала картина: п’яний Мокк в обіймах дорогої повії. Та ця картина не мала нічого спільного з дійсністю. Гаданий rex vivendi провів ніч із пляшкою горілки, загорнувшись у норкове манто, від якого віяло делікатним ароматом парфумів «Тоска».