Кінець світу в Бреслау - Страница 20

Якраз на це запитання відповідь була очевидною: переглянув всі документи, що стосувалися обох місць злочину. Ознайомився з планами всіх приміщень, включно з підвалом і горищем. Дізнався, що було раніше на місці обох будинків, як нашаровувалися на себе фундаменти, хто й кому продавав земельні ділянки під забудову. Та Мюльгауз міг поставити гірше запитання: навіщо? Тоді йому довелося б вислухати складні філософські розумування про тріаду «особа-час-місце». Жертви випадкові, час невипадковий. Отож перевірити залишається тільки місце. Воно не може бути випадковим. «Щось повинно об’єднувати ці два місця, — таку відповідь почув би Мюльгауз. — Та попри те, що я перевернув догори дном Будівельний архів, я все ще не знаю, що саме». Моккові не треба було надто напружуватися, щоб уявити іронічний сміх Мюльгауза. Тут він собі пригадав, що Мюльгауз перебував на нараді в начальника Управління поліції Кляйбемера й було малоймовірно, що сьогодні він зустрінеться з Мокком і поставить йому це складне запитання.

Слідчий полегшено зітхнув і за допомогою залізної ручки на віконній рамі відчинив кватирку. Тоді зняв піджака, розстебнув тугого комірця і, сівши за письмовий стіл, почав видруковувати на новій друкарській машинці «Олімпія» неіснуючі слова — випадкові комбінації літер. Моккові найкраще думалося під це ритмічне постукування клавіш. На папері з’явилися слова з п’яти літер. П’ять ударів — пробіл. П’ять ударів — пробіл. Ернст фон Штеттен знав, що доки машинка «Олімпія» вистукуватиме цей дивний ритм, Мокка ні для кого немає, за винятком хіба що його чарівної дружини Софі й старого Мюльгауза.

Це тривало доволі довго. Секретар вже відправив кількох відвідувачів, ще кільком збрехав, інших гречно перепросив. Враз із двома ударами годинника на університетській церкві фон Штеттен почув викручування паперу з валика працьовитої машинки. Запала тиша.

— Старий думав і надумав, — зробив висновок фон Штеттен.

Він мав рацію. Мокк сидів серед розкиданих аркушів, задрукованих рівними відрізками літер, і, вмочаючи перо у велику чорнильницю, писав на звороті одного з них: «Досліджено місця убивств з точки зору будівництва, — маленькі літери вкривали папір, — це помилка. Яке пояснення може бути в планах і схемах? Важлива історія будинку. Не історія труб, цегли, підвалів, цементу, ремонтів і перебудов. Важлива історія людей, які там живуть і жили».

— То мені що, досліджувати генеалогічні дерева пожильців? Коли тітонька Труда познайомилася з дядечком Йорґом? — спитав він себе.

За мить Мокк кинувся до чорнильниці й аркушів паперу, що блищали свіжим чорнилом. «Чому хтось по-звірячому вбиває цього дня? Саме цього визначеного дня? Тому, що цей день для нього важливий. Може, він мститься за щось, що сталося саме в цей день? За що мститься ця людина? За щось погане, що з ним сталося. За що ця людина мститься по-звірячому? За щось дуже погане, що з ним сталося».

Хтось постукав у двері.

— Хвилинку! Прошу почекати! — гукнув Мокк і заходився писати. — «Звідки можна довідатися про дуже погані речі? — невиразно занотував він. — З поліційної картотеки». Перо зламалося. Фон Штеттен постукав ще раз. Мокк невдоволено буркнув щось, дивлячись, як краплинки чорнила розпливаються на манжетах його сорочки. Секретар зрозумів це буркотіння як згоду й увійшов до кабінету.

— Пане раднику, дзвонить ваша дружина, — фон Штеттен знав, що зараз побачить усмішку на обличчі свого шефа. Він не помилився.

Мокк узяв трубку й почув солодкий голос Софі.

— Здрастуй, коханий.

— Здрастуй. Звідки ти дзвониш?

— З дому. Я хотіла тобі нагадати про сьогоднішній благодійний концерт. Початок о восьмій. Я поїду трохи раніше разом з Елізабет. Нам треба ще порепетирувати одне місце з Бетховена. Ми граємо на самому початку.

— Добре. Дякую, що нагадала. Ти вже обідала? Що Марта приготувала сьогодні?

— Я обідала в Елізабет. Ми репетирували цілий ранок до полудня. Марта нині не готувала обіду. Ти ж їй сказав уранці, що з’їси щось у місті.

— Зрозуміло. Я забув.

— Ну, все, — Мокк почув вагання в голосі Софі. — Знаєш, я так хвилююсь…

— Заспокойся. Я ж бо з тобою.

— Ти говориш так зрозуміло й просто… Так упевнено…

Мокк мовчав. Перед очима промайнули картини вранішніх любощів. Він розчулився й раптова хвиля щастя накрила його з головою.

— Я знаю, знаю, любий, мені треба закінчувати.

— Так, Софі. Так, кохана, — мовив він м’яко. — У мене багато важливих справ. Зустрінемося на концерті.

Мокк поклав слухавку. За мить знову її підніс. Йому здавалося, що крізь монотонний гудок він чує вранішні зітхання Софі.

Мокк відігнав спогади, застібнув комірця й затягнув краватку.

— Фон Штеттене! — крикнув він. — Зайдіть, будь ласка!

Блідий секретар безгучно увійшов. У руках він тримав записника й чекав розпоряджень.

— Записуйте. — Мокк заклав руки за потилицю. — Перше. Від сьогодні протягом кількох наступних днів я муситиму працювати допізна в нашому архіві. Прошу написати відповідного листа в цій справі до Клюксена, адміністратора будинку. Архіваріус Шайєр повинен якомога швидше принести мені запасний ключ від архіву, щоб я міг там працювати вдень і вночі. Зразок листа пошукайте серед документів у справі Леберсвайлера від грудня двадцять п’ятого року. Друге. Завтра, о восьмій ранку, у мене повинні бути Кляйнфельд і Райнерт, довірені люди Мюльгауза. Вони працюватимуть зі мною в архіві. Вранці запитайте про дозвіл у нашого шефа. Я впевнений, що він нічого проти не матиме, але pro forma… Третє. Передайте моєму служникові Адальбертові два розпорядження. Треба забрати замовлене норкове манто з магазину Бекке і мій фрак із чистки на Топфкрам. Він повинен привезти мені це на сьому. Четверте. Купіть мені щось перекусити й принесіть до архіву. Я буду там. Все.