Кінець світу в Бреслау - Страница 16

Молодий брюнет, що зручно вмостився в кріслі перед проектором, вибухнув сміхом. Старий з колючою бородою, що сидів поруч, не засміявся.

— Вам весело, бароне? — запитав старий.

— А вам, князю, хіба ні? — барон пильно вдивлявся в прострілене око трупа. — Може, через те, що вбиті — ваші співвітчизники? Якщо так, то перепрошую.

— Ви помиляєтесь, — мовив князь. — Це черговий злочин, який уже колись відбувся. Я показую вам його, аби вас переконати…

— Я не вірю у вашу теорію. Вона мене просто смішить. І ваші фільмики теж мене смішать. Завдяки вам я не нудьгую… А ви, — барон звернувся до третього чоловіка, що сидів у кімнаті й вражено вдивлявся в екран, щосили стискаючи міцні кістляві пальці, — а ви, докторе, ви як відомий історик, вірите в цю теорію… Ви можете навести якісь докази на її користь?

— Як і ви, пане бароне, я ставлюся до неї емоційно, — відказав той. — Вас вона смішить, мене — вражає. Я тепер не історик, я — прихильник…

Шанувальники німого кіно не звернули уваги на тихі кроки, притлумлені грубим килимом. Барон здригнувся лише тоді, коли побачив у себе перед носом телефон. Одна велика долоня тримала апарат, друга — слухавку.

— Алло? — барон наголосив останній склад. Проектор, вимкнений людиною з великими долонями, перестав потріскувати, і тепер зі слухавки чітко долинув жіночий голос. Не настільки чітко, щоб розслаблений від вишуканих розваг мозок міг все добре збагнути.

— Повторіть, будь ласка, — буркнув він. — Курт Смолож, так? Не переймайтеся нічим.

Він поклав слухавку й уважно глянув на лису голову та великі вуса атлета, зодягненого в трико.

— Ти чув, Моріце? Поліцейський Курт Смолож, невисокий, міцно збудований, рудуватий.

— Я все чув, пане бароне, — відрапортував Моріц. — І знаю, що треба робити.

Засмучений бармен із шинку Петруске поставив перед Мокком тарілку із чималими шматками підсмаженої грудинки. Коли Мокк тицьнув пальцем на свій порожній кухоль, той скривився, мов людина, якій щось страшенно докучає. Мокк вирішив скривдити його ще дужче й зажадав хліба та хрону. Бармена охопила вселенська журба.

Мокк відчував дію алкоголю й бачив лють в очах злиденно вбраних п’яниць, що юрмилися біля столів і під стінами. Найприємнішою людиною в шинку видався Моккові сліпий акордеоніст, що вигравав якусь сентиментальну мелодію. Якби він не був сліпим, то дивився б на Мокка так само привітно, як робітники з будови, візники й бандити, що ними кишів шинок.

Мокк відвів погляд від товаришів по алкогольному нещастю й заходився біля їжі. Спершу оздобив шматки грудинки гірками хрону, а тоді за допомогою ножа перетворив усе це на однорідне місиво. Потому злегка зітхнувши, почав поглинати підкопчене й підсмажене м’ясо із хроном, заїдаючи його чорним житнім хлібом. Пиво Гаазе змило різкий смак хрону й вудженини.

Розглядаючись по ганделику налитими кров’ю очима, Мокк слухав лайку й прокльони. Найбільш красномовними були безробітні та ображені на весь світ робітники. Раптом до їхнього лементу долучився якийсь різник, скаржачись на капіталістів-експлуататорів, які ніяк не хотіли належно поцінувати його рідкісне вміння одним махом відрубувати коров’ячу голову від тулуба.

Мокка осяяло: вечеря була несмачною не тому, що це було кепське, погано приготоване їдло, а тому, що його мучило почуття провини за невиконаний обов’язок. Слова безробітного різника вплинули на нього так само, як і прочухан від Мюльгауза: вони стали знаком і спонукою до дії.

Мокк сплюнув на підлогу гірку слину, що наповнювала вуста, витяг поліцейського нотатника й авторучку й узявся до роботи, не зважаючи на легке сп’яніння та завсідників шинку, у яких вже не було жодних сумнівів щодо професії цього елегантного кремезного брюнета з густим хвилястим волоссям.

Він глянув на нотатки, що їх він робив у «Єпископській пивниці». Прочитав ще раз: «Отож припустімо: людина є випадковою, невипадковою є лише дата її смерті. Питання: чому вона невипадкова? Чому в одні дні він убиває, а в інші ні?».

— Ці злочини не є випадковими, бо їх чинять у ті, а не інші дні, — прошепотів він до себе, — ніщо не є випадковим. Те, що я зустрів Софі на балу в Реґентстві, те, що в нас досі немає дітей, — він подумав про прогноз астролога Феллінґера. — Астрологи вважають, що випадковостей не буває. Феллінґер, хоча й не певен, чому цього будинку він боїться більше восени, аніж улітку, впевнений в одному: це не випадок. У страхах Феллінґера необхідними елементами є місце й час, оскільки цей будинок лякає його часом більше, часом менше. Сам Феллінґер теж не є випадковою людиною — ясновидець, сомнамбула, людина, що отримує не знані іншим сигнали.

Мокк відчував, що наближається довгоочікувана мить осяяння, що він, як колись Декарт, саме переживає свою філософську ніч і філософський ранок, коли після глупого, важкого мороку все раптом постає в яскравому світлі дійсності. «У світогляді Феллінґера ці три елементи — людина, місце й час — є невипадковими, вони закономірні, — швидко нотував він у записнику. — Чи мій випадок, справа Ґельфрерта-Гоннефельдера, може мати лише один закономірний елемент, час? Жертви не мають між собою нічого спільного: член гітлерівської партії і комуніст, делікатний музикант і слюсар, любитель історії і неписьменний! Це я знаю від моїх людей і від Мюльгауза. Отож людина, жертва злочину, на цьому етапі слідства є чимось неважливим. Якщо припустити, що убивця нас не ошукує, тоді ми напевно знаємо, що важливою є дата, бо на неї сам убивця звертає нашу увагу».