Раст помішав бульйон і розлив його в тарілки. На великому полумиску кельнер повикладав спаржу й полив її розтопленим маслом. Відчинив двері, вніс усе до кімнати й весело повідомив:
— А ось гаряча страва: бульйон із жовтком і спаржа.
Ебергард Мокк загасив цигарку. Його небіж втупився в требницьку гаптовану скатертину та повільно й чітко вимовив:
— Я хочу вивчати германістику в університеті.
— О, це цікаво, — Ебергард Мокк з помітним задоволенням поглинав бульйон. — Пригадую, що не так давно ти хотів бути поліцейським.
— Це було до того, як я відкрив для себе поезію Гайне.
Коли Раст торкнувся полумиска із заливним, аби його прибрати, Франц Мокк притримав кельнера за руку й відкраяв виделкою великий шматок свинячої голови.
— Я заплатив, то і їм, — Франц Мокк зблід на виду й нагадав Растові пияка, що колись у їхньому ресторані одним рухом перекинув стола догори ногами. — Я знаю, що простий майстер на залізниці не може бути прикладом для мого сина… Але я тобі стільки разів повторював: стань залізничним інженером, будеш добре заробляти, щороку їздитимеш на відпочинок до Сопота… А ти мене не слухаєш і конче хочеш вивчати якогось жида…
— Тату, я поет, — Ервін нервово ламав пальці. — Я хочу робити те, що люблю…
Ірмґард подала Растові знак, аби той вийшов з кімнати. Раст ухопив полумисок із рештками заливного, але Франц Мокк знову притримав його за руку.
— Люблю, люблю, — шматочки м’яса й слини впали на требницьку скатертину. — Ти що, педик якийсь? Поети — це ж суцільні педики й жиди. А ти які вірші пишеш? Щось там про зірки й машини. Чого не напишеш любовного вірша до жінки? А, вже знаю, знаю… То твій новий вчитель німецької літератури… Це він намагається зробити з тебе педика…
— Франце, припини, бо я тобі цього не подарую, — Ірмґард спопелила поглядом спершу чоловіка, а потім кельнера. Той видер у Франца Мокка полумисок із рештками заливної свинячої голови й вибіг до кухні. На великій сковороді розтопив масло й поклав на неї порізану шматочками картоплю. На другій конфорці поставив каструлю з бараниною в густому соусі. У їдальні запанувала тиша, яку за мить порушив голос капризної дитини:
— Ебі, ти колись сам займався латинською літературою. Хотів бути гімназійним вчителем. Хіба ти був гомосексуалістом?
Раст вніс тацю з наступною стравою.
— Пані й панове, ось баранина із прянощами, печена картопля, салат із селери та вишневий компот, — Раст вправно збирав порожній посуд. Сердитий погляд Ірмґард змушував його поквапитися. Він вийшов до кухні й припав вухом до дверей: нічого, крім голосного брязкоту виделок та ножів.
— Люба моя, — пролунав за мить спокійний голос. — Про це тобі краще знати.
— Дядьку Ебі, що поганого у вивченні літератури? — Нервовий тенор часом зривався на фальцет. — Будь ласка, поясніть моєму батькові, що в цьому немає нічого поганого. Ви ж якнайкраще знаєте, скільки хвилин блаженства ми зазнаємо завдяки цьому… Ви ж самі вивчали Горація й написали про нього статтю латиною… Наш викладач латини, директор гімназії Пєхотта, високо цінує ваші зауваження…
— Я гадаю, — сичання газу з відкритої пляшки супроводжувало захриплий голос, надсаджений десятками вчорашніх цигарок, — що освіта й фах, який ми обираємо, не завжди йдуть у парі, що видно на моєму прикладі…
— Припини, Ебі, й говори по-людськи, — притлумлена відрижка. — Ти полишив ці дурощі, про які говорив Ервін, і обрав роботу поліцейського. Кажи-но: ким краще бути хлопцеві, поетом чи залізничним інженером?
— Ну, скажи нам, — капризним голосом озвалася дитина. — Усім нам цікаво, як ти розв’яжеш цю складну дилему.
— Інженером, — останнє слово супроводжувалося голосним ковтком.
Раст відскочив від дверей, які Ервін мало не розтрощив, вибігаючи з кімнати. Гімназист насунув на голову шапку, натяг трохи затісне пальто й вибіг з дому.
— А ось і десерт, шановні пані й панове: сілезький маківник, — Раст подавав солодке й каву. Прибираючи з-перед бюсту Софі непочаті баранячі відбивні, він помітив, як в її руці дрижить мундштук. Глянув на неї й зрозумів, що це ще не кінець неприємностям за обідом.
— Цікаво, я знаю свого чоловіка вже два роки, і сьогодні вперше не впізнаю його, — на щоках Софі з’явився легкий рум’янець. — Де твоя плебейська сила, Ебергарде, що змушує злочинців тремтіти, яка колись примусила мене дуріти від самої думки про тебе? Сьогодні тобі забракло цієї сили, аби захистити цього хлопця? Вдома ти глузуєш з технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не пам’ятає слів.
— Стули пельку, — тихо вимовив Ебергард Мокк.
— Ти свиня! — Софі рвучко встала з-за столу.
Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.
— Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може, він і справді педик?
Бреслау,
неділя 27 листопада,
опівночі
Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенгера похитувався самотній п’яниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. П’яниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові п’ятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.